Hank приїхав до нас аж із Китаю. Він перетнув пів світу заради кількох годин за столом у Яссах. Ми пили каву, говорили про лазери, про ринок і про ідею, яка витала в повітрі цілий день: можливість того, що його компанія відкриє разом з Uzinex європейську філію просто тут, у Яссах.
Поки що ми лише поговорили. Але іноді саме так усе й починається.
Проте після від'їзду Hank у мене залишилося щось інше.
Десь на другій каві він сказав мені: «Я б ніколи не зміг керувати командою європейців».
«Чому?»
Він розповів, що в Китаї працюють по 12 годин на день, шість днів на тиждень. Що коли тричі запізнишся в офіс, тебе звільняють. Без обговорень, без попереджень. Три запізнення, і все. Що щокварталу проводиться оцінка команди, і найслабший іде. Гарантовано. Щокварталу хтось.
Слухаючи його, спала на думку іронія: дехто ще каже, що в європейців невисокий рівень життя. Ха.
Але зупинило мене інше. Hank входить до п'ятірки найкращих у своїй компанії. Це не була скарга людини, яка ледве тримається на плаву. Це був переможець, який усе ж живе зі страхом, що наступного кварталу хтось може його випередити. Помножене на роки, це означає постійний, безперервний тиск, без запобіжного клапана. А для тих, хто не входить до п'ятірки, ситуація значно жорсткіша, ніж ми можемо уявити.
Для нього ідея керувати людьми, які мають вільні вихідні, беруть відпустки, йдуть з офісу о п'ятій по обіді або працюють з дому, здавалася просто неможливою для керування. Він не зневажав нас. Він просто не розумів, як це працює.
Пояснювати довелося, що в Європі логіка інша: працівник, який працює 40 зосереджених годин, відпочивший, зі свіжою головою, часто дає більше, ніж виснажений, що сидить в офісі 60 годин. Мова йшла про продуктивність за годину, про вигорання, про те, як двотижнева відпустка робить кращим після повернення. Він слухав чемно, кивав, але не думаю, що його вдалося переконати. Він, мабуть, не вірить нам так само, як ми не можемо уявити квартальну зустріч, на якій оголошують, хто з нас був найслабшим, і той іде на місці.
Ми погуляли Яссами, показали йому місто, а наприкінці хотілося подарувати йому подарунок.
І тут настала найважча частина дня.
Знайти у 2026 році подарунок, який не Made in China, складніше, ніж здається. П'ять магазинів, три торгові центри, два ярмарки ремесел. Футболка з дакійським вовком надрукована в Іу. Годинник з «елегантного» бутика: Китай. Дорога ручка з обраної канцелярії: Китай. Пивні трофеї, декор для столу з рустикального дерева, фоторамки: усе Китай.
Зрештою йому дісталися щаслива дерев'яна підкова ручної роботи, зроблена в Румунії (2026 рік у їхньому зодіаку Рік Коня), і пляшечка домашньої цуйки. Два прості предмети, без вражаючого пакування, але такі, яких він не купить удома.
Це був цікавий день.
І залишилося питання, яке не давало спокою до самого вечора.
Hank, із 12 годинами на день × 6 днів, із квартальною оцінкою, яка повільно косить колег, із постійним страхом, що наступним може бути він, Hank опосередковано виробляє те, що ми купуємо щодня. Майже все, що хотілося подарувати йому, було виготовлено за його режиму. У нас є вихідні, відпустки, вісім годин, віддалена робота, а ми споживаємо результат їхньої праці.
Така якість життя, яку ми маємо. Побудована, почасти, на спинах тих, у кого немає ні часу, ні сил, ні впевненості, щоб подумати про власну якість життя.
Не думаю, що вирішення в тому, щоб копіювати китайську модель: це було б наївно й нелюдяно. Але не думаю й того, що європейська модель, яка склалася за 30 років миру та процвітання після холодної війни, закарбована навіки. Китай лише перше велике «ну і що», на яке треба відповісти. Будуть і наступні.
Відповіді я не знаю.
Але знаю, що дерев'яна підкова, зроблена вручну в Румунії, коштує у світі більше, ніж думаєш, коли її купуєш. А Hank, сподіваюся, повернеться до Ясс.
